Меню
Назад » » 2011 » Квітень » 18

Стали рідними береги Уборті

Катерина Ігнатівна Рубанська, народившись у Кіровській області (Росія), навіть уявити собі не могла, що усе її доросле життя пройде на Україні. Та по закінченні у 1947 році на своїй батьківщині Пищальського гідролізного технікуму, була направлена на роботу в Олевськ. За часів існування великої країни - Радянського Союзу, це було нормальним явищем.
У вагоні, який тільки називався 'теплушкою", добиралася разом з однокашницею, що направлялася у Рокитне. Поряд сидів якийсь солідний дядько, який запитав дівчат, куди вони їдуть. Дізнавшись, сказав, що він із Олевська. Зав'язався діалог, ключові фрази якого вона пам'ятає до сьогодні:
-    А Олевск большой город?
-    Бо-о-льшой!
-    А дома многоэтажные есть?
-    Конечно!
-    А трамваи ходят?
-    Ходят, ходят...

Не тяжко здогадатися, якими було враження молодої спеціалістки, коли вона побачила" "большой город", а на другий день, прийшовши влаштовуватись на роботу, впізнала свого попутника, який виявився директором лісгоспу Гуменковим. Працювати ж Катерина Ігнатівна збиралася в Олевському хімлісгоспі - було у 50-х роках минулого сторіччя у нашому місті й таке підприємство.
Її гарно прийняло керівництво хімлісгоспу - директор Анатолій Іванович Шарапов та технорук Микола Архипович Бобришев. Спочатку Катерина працювала техніком, потім плановиком, жила на квартирі, доки лісгосп не збудував будинок для спеціалістів на вулиці Московській.

Як активну особу, дівчину запримітило партійне керівництво, і на звітно-виборній комсомольській конференції у 1950 році її обирають членом райкому комсомолу. Це стало для неї неочікуваним поворотом подій, тож упродовж місяця вона залишалася на попередньому місці, доки її за дзвінком з райкому партії не звільнили і не перевели на посаду завідуючої шкільним відділом РК ЛКСМУ. На новій роботі стало набагато важче: у повоєнному лісовому краї, де ще продовжували діяти націоналісти, потрібно було здебільшого пішки добиратися до кожного села, щоб перевірити роботу школи та прийняти заліки з лікнепу серед дорослих. Щодалі більше їй хотілося знову працювати по спеціальності. Тож через два роки, напередодні чергової конференції попросилася назад.

- Шукай заміну! - безапеляційно прозвучало суворо-партійне.
Катерина Ігнатівна знала про такий розклад справ і за ці роки не тільки "поклала око" на молоду і перспективну Надію Сорокопут, вчительку із Перги, але й встигла її морально підготувати.
"Здихавшись" нав'язаної їй діяльності, вона збиралася взагалі виїхати з Олевська, проте попереднє начальство упросило її стати начальником виробничої дільниці, а згодом, після переведення Бобришева головою колгоспу у Кишин - інженером хімлісгоспу. Це підприємство займалося лише збором та заготівлею живиці, тож іноді доводилося долати чималі відстані через ліс. Так у 1953 році в Устинівці з радіоприймача, що був у лісника, люди дізналися про смерть Сталіна. Тоді всі зібралися у його в хаті і плакали більше, ніж за рідною людиною. Один із працівників лісу - комуніст, страждаючи, навіть занедужав отак тяжко переживав затурканий народ кончину свого тирана.

У квітні 1957 року хімлісгосп ліквідували, передавши заготівлю живиці та перевівши його працівників у лісгосп. Катерина Ігнатів на, яка на ту пору вже була заміжня і мала сина, по переводу не пішла, а влаштувалася спочатку у бухгалтерію фарфорового заводу, а потім, коли збудували приміщення дитсадка, парторганізація рекомендувала її на посаду завідуючої. Було нелегко - виховували близько 80 дітей (при розрахунку - 44) віком від 2-х місяців до 7 років. Не вистачало або й зовсім не було продуктів, іграшок, книжок, посібників. Все це прийшло згодом, з роками тяжкої, але натхненної праці.
Завідуючою дошкільним закладом Катерина Ігнатівна пропрацювала 18 років, за цей час садок став другою домівкою для сотень маленьких олевчан.

Сьогодні героїня нашої розповіді проживає у Олевську, у тій же невеличкій хатинці, що неподалік дитячого садка № 2 "Малятко". Троє її рідних дітей роз'їхалися по всій Україні: старший син Сергій живе у Кривому Розі, працює залізничником на "Криворіжсталі", середній Олег - музикантом у Києві, дочка Людмила - у Нетішині. Навідуються іноді самі або з дітьми-онуками на зеленаві береги Уборті, що були колись для них, а для їхньої матері-бабусі - на усе життя - рідними.

з газети "Новини Олевська"  від 15.04.2011
 

Додав новини news_kor
avatar
1
1
Честь і хвала та велика повага таким людям......
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]